Рефераты Історія української культури

Вернуться в Культурология

Історія української культури
. Чубатого, «створили
союз племен, до якого північні сусіди ніколи не належали»[5].


Культуру, типову для антів, вперше відкрито в могильниках біля с. Зарубинці
на Київщині і названо зарубинецькою (II ст. до н. е. - II ст. н. е.). Продовженням
її була відкрита біля с. Черняхова (теж на Київщині) черняхівська культура,
яку археологи датують II - V ст. н. е. Обидві культури характеризує передусім
кераміка. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а
черняхівської - з сірої глини з допомогою гончарного круга. На землях між Дніпром,
Карпатами і Дунаєм археологи відкрили сотні поховань, більшість яких належала
до антської доби. Причому вони були двох видів: тілопальні і поховання в ямах.
З розкопок цілих десятків антських селищ і городищ видно, що правобережна. Україна
була густо заселена праукраїнськими племенами. Знахідки черняхівської культурної
верстви свідчать про високу культуру наших предків у добу антів.


Держава антів проіснувала три сторіччя - від кінця IV до початку VІІ ст.
Вона впала під навалою тюркських племен аварів. Однак в середині VII ст. слов'яни
почали звільнятися з-під влади завойовників. У процесі розкладу первіснообщинного
ладу серед східних слов'ян формуються племінні союзи. Автор «Повісті временних
літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни жили на правому
березі Дніпра, біля Києва; сіверяни - над Десною і Сеймом; древляни - між Тетеревом
і Прип'яттю; дуліби або бужани - вздовж Бугу (їх називали також волинянами);
уличі - над Дністром і Бугом; тиверці - між Бугом і Прутом; білі хорвати - на
Підкарпатті[6]. Серед усіх українських
племен провідне значення набувають поляни з центром у Києві, на яких у VII ст.
вперше поширюється назва «Русь».


У питанні походження етноніма «Русь» існує багато гіпотез. З них найважливіші
дві: варязька і автохтонна. Перша базується на припущенні, що «руссю» фінни
називали одне з племен норманів - шведів. Але М. С. Грушевський довів, що у
Скандінавії ніколи не ототожнювали варягів з «руссю». Русь для них була чужою
землею. Навпаки, існує багато підстав, щоб вважати, що назва «Русь» місцевого
походження. Це доводять арабські джерела. Зокрема, сирійський письменник «псевдо-Захарій»
вже у 555. р. згадує про «русь», «як рослий могутній народ», що жив приблизно
в Придніпров'ї. Жодне східне джерело не ототожнювало русів із скандінавами.
І в грецьких джерелах, з приводу нападу Русі на Царгород у 860 р., їх названо
росами або скіфами, а не варягами, яких греки добре знали. Назви річок в Україні
(Рось, Роска та ін.) також свідчать, що назва «Рось» місцевого походження. Пізніше,
в XI - XII ст., термін «Русь» був синонімом Київського князівства.


Таким чином, стародавня слов'янська культура на українських землях формувалася
протягом тривалого часу, і в даному процесі значну роль відігравали, з одного
боку, традиції автохтонних народів - передусім антів, з іншого - культурні зв'язки
з сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю й самобутністю.
На її основі виникла культура Київської Русі.


Культура, як відомо, є визначальним фактором формування і розвитку етносу.
Саме у народній культурі (традиційному способі життя і виробництва, системі
духовних, естетичних і етичних цінностей, мові тощо) знаходиться «генетичний
код» етносу. Український етнокультурний масив існував у складі давньоруського
народу як суперетнічної спільноти вже від початку утворення Київської держави
і зберігав свої особливості протягом усього часу її існування[7].


Процес формування українського етносу зі своєю свідомістю та етнодиференційними
ознаками прискорюється у другій половині XII ст., коли внаслідок феодальної
роздробленості послаблюються доцентрові сили Київської держави та поглиблюються
етнокультурні відмінності між Південною та Північною Руссю

10 11 12 
Добавить в Одноклассники    

 

Rambler's Top100